ТРАВЕНЬ… Для мене цей місяць надзвичайно особливий.
Вихідні, Першотравневі відвідини лісу, дні народження друзів, і – День Перемоги. Тож кілька днів тому, озброївшись «цифрою», вештаюсь містом, вишукуючи цікавий кадр.
Але, на жаль… Обходивши всі вулиці, парки й алеї, так і не побачив, як раніше бувало, хоча б парочку ветеранів Великої Вітчизняної з орденами на грудях, зайшовши до квартири, почув дзвінок.
Телефонувала теща. Сказав їй про свою «біду». «Кого ж ти знайдеш уже, дорогенький. Зовсім мало нас залишилося, та й ходити вже не сила…».
Послухавши тещу, враз «загорівся»: «Вона ж у нас справжній герой! Як одягне піджак з нагородами, то очі розбігаються. І не скаржиться на долю, отак тихенько й нужденне доживає віку. А скільки їх залишилося таких. Жменька…»
Тож читайте, шановні земляки.
Катерина Іванівна ЧЕРКАСОВА – жінка непростої долі, з мужнім характером і добрим серцем.
У січні 1944 року добровільно пішла до евакогоспіталю, який у Коростені приймав поранених із Полтави. Хоч і мала неповних 16 років, у вересні попрямувала з ешелоном на захід. Дійшла до Любліна, де машинами виїжджали за пораненими, лікували їх, відправляли до тилу. Були вони з Берліна, Праги, Варшави.
Важко пережила побачене в Польщі, а саме: печі, в яких спалювали людей; удобрені цим попелом поля, де росли гігантські капустини і редька; гори мертвих людських тіл, дитячого взуття і жіночого волосся. Ті страхіття не дають душі спокою і нині, 67 років потому…
У вересні 1945 року разом із земляками з Коростенщини (було їх 41) повернулася додому, і майже одразу пішла працювати на фарфоровий завод, де і трудилася до виходу на пенсію
За воєнні подвиги має орден Великої Вітчизняної війни, орден «За мужність» та безліч медалей.
Має нагороди і за працю, серед яких медаль «Ветеран праці», орден «Знак пошани», знак загальносоюзного тоді значення «Переможець соціалістичного змагання легкої промисловості СРСР» та інші.
9 травня згадає вона й нині покійного чоловіка, Михайла Івановича, який теж пройшов усю війну.
Згадає усіх поранених, їх переживання, і подумає, змахуючи попрошену сльозу «Якими ж треба було бути, щоб усе це пережити?» І сама відповість: «Потрібно було думати про інших і працювати, не покладаючи рук».
А ще – Григорій Павлович БОВСУНІВСЬКИЙ. Він з – Лугин.
Йому нещодавно виповнилося 95 років. Чому я згадав про нього, мабуть, що моя рідна ненько з тієї сторони теж. Але, напевно, що він дві війни пройшов. Сім танків поміняв. Остання „тридцятьчетвірка” стала навічно на постамент у далекому латвійському місті Даугавпілсі.
Цього дня прийдуть привітати Катерину Іванівну діти, внуки, правнуки і сусіди. Принесуть сусіди червоні гвоздики до лікарні Григорію Павловичу, і слухатимуть спогади про війну…
Тож живіть ще довго, дорогі, розповідайте нам про ті буремні жахливі роки. Щоб не повторилося. Щоб зрештою краще хоча б нам жилося.
Слава вам, справжні герої! Низький уклін і шана загиблим і померлим!