На поетичних читаннях у рамках «Липневого янгола» у Немильні декламувала вірші Юрка Ґудзя.
Більшість слухачів знали Ґудзя особисто і лише одиниці зрозуміли, чию поезію я читала. Тому коли до мене потім підходили і казали, що я пишу чудові вірші, хитро посміхалася у відповідь і думала: «Дякую, Юрко».
Музей Юрка Ґудзя розташований в Немильнянській ЗОШ І-ІІ ступенів.
– Ось відчуєш – пахнутиме фарбою, – прошепотіла мені у вухо дитяча письменниця С. Ш, коли ми вийшли з автобуса і підходили до школи, – Тут щороку до нашого приїзду роблять ремонт – підфарбовують усе, прибирають. Такі молодці вчителі!
Проте мене вразило інше – до школи вела доріжка із сирого ґрунту. Обабіч цвіли жовті, з чорними осердями квіти – ґеорґіни, як розповіла потім баба Настя, сусідка порожньої хати родини Ґудзів. Ці квіти ростуть біля кожної хати в Немильні.
Доріжка була добросовісно посапана від бур’яну і земля липла до підошов. Поважних гостей це трохи дратувало.
Школа – з високими стелями, просторими класами, ще з пічним отопленням. Узимку тут холодно, діти мусять сидіти за партами в рукавичках. Туалет – надворі, «спортмайданчик» за школою весною заливає водою, нині на ньому акуратні покоси зела.
Музей прикрашений картинами Юрка – чимало з них бачила на фотографіях, а вживу аж трем продирає наскрізь. До них можна торкнутися: ніхто вас за цю нахабність не насварить. Під стінами – стелажі зі старенькими потріпаними книжками та вивісками «Українська, зарубіжна, методична література».
За традицією майже одразу поїхали на місцевий цвинтар.
Дорогою побачили кістяки колгоспних споруд, на одній з яких був напис «Вільна Україна».
Біля гранітної стели із зображенням Юрка – могила його старшого брата, «афганця» Толіка (він зображений в романі Ґудзя «Ісихія, книга щастя» та в оповіданні «Афганець»).
Толік не так давно пішов у засвіти. Казали, що любив повторяти: «Життя – це довга дорога сюди, на кладовище».
Вітер постійно гасив свічечки в руках «прочан». Волохато-сивий товариш Ґудзя, киянин О. С. усе ніяк не міг зберегти норовливий вогник.
Ми розговорилися. О. С. розповідав про Юрка і нагадував сумного вовка з мультика «Ну, погоди», який ще не втратив мисливський азарт, проте вже став набагато спокійніше відноситися до ловлі зайця успіху та щастя.
Клітку, яку привіз О. С. для музею, колись належала Юркові. Саме її він описав у своїй поемі «Барикади на Хресті».
Від нього збереглася лише округла, дерев’яна клітка, схожа на маківку дитячої церкви…
Цю клітку я придбав на Сінному ринку –
разом із веселим розхристаним щигликом до дня п’ятиліття мого сина.
Того щиглика згодом з’їв кіт Мордехай, –
а може, його з’їв не кіт, а господар кота,
який так вміло прикидався людиною, хоч все життя
носив ім’я на честь кликухи найбільшого у світі Людожера – В і л є н…
Не знаю… А клітку, опісля розлучення, я забрав з собою на Зимовий Затон…
Поки тривали поетичні читання, пішли побачити хату родини Ґудзів.
Вона недалеко від школи, біля церкви з «срібними» куполами. Хвіртка садиби була прикручена дротом. Ту перешкоду без особливих роздумувань ліквідували журналісти житомирського телебачення. У вільний прохід зайшли й ми.
Хата-пустка. Трава біля неї скошена, але це мало рятує. Стіни досить приємно оздоблені, ростуть фруктові дерева та калина з зеленими кетягами. Город Ґудзів, здається, засаджений. Можливо, то був сусідський. Буряки потішили, на фоні їх сфотографувалася. Вони нагадали про мою власну домівку.
Біля нагло розчиненої хвіртки на нас уже чекав суворий дядько з примруженим поглядом та невеличка синичка-бабця Настя.
– Ми – свої! – одразу вітряком замахала руками, – Журналісти! Приїхали на свято «Липневого янгола»!
– А-а, ну тоді гаразд, – дядько вже нас не свердлив очима, – Вам можна.
Баба Настя з радістю зі мною поговорила. Ми стояли на зеленій вулиці під високим похмурим небом та базікали. Було видно, яка бабці не вистачає спілкування. За ці кілька хвилин вона вилляла мені душу.
– Раніше жила на хуторі. Взяли мене і пересилили сюди, в цю яму. Чого яма? Та погляньте, як низько у порівнянні з дорогою стоїть хата! Все заросло, то й не видно, чи хтось там живе. Моя сестра померла молодою, то я її дітей виростила, а своїх і не мала. Тепер племінники зрідка приїжджають мене провідати… Ґудзі хороша родина була! Добра, ніколи нікого не ображали. А тепер – нема! Нікого нема.
Старенька не соромилася сліз. Але як її можна було втішити?
Гості після обіду в шкільній їдальні «запакувалися» до автобуса і одразу по виїзді на нормальну трасу (бо та дорога, що веде до Немильні, жахлива навіть для України), захмеліло позасинали або намагалися співати під гітару.
І до наступного «Липневого янгола», мабуть, ніхто не згадає про обіцянки-цяцянки: хату родини Ґудзів, відкриту для відвідувачів та літераторів-пожильців, літературно-мистецьку премію імені Юрка Ґудзя, добре облаштований музей в теплій школі та інші не менш чудові та солодкі.
Липневий янгол плаче над Немильнею.
Липневий янгол плаче над Не-ми.
