Суспільство самотніх

Що з вами, чоловіки?

Що вам не вистачає в цьому житті? Якщо жінка має округлі форми – їй слід схуднути, якщо вона виструнчилася до кістяка, вкритого шкірою – тепер уже теж погано, бо схожа така феміна хіба що на головну героїню з кінострічки «Аватар» – так, на ту, що синя.

Кажуть, стосунки у парі видні ще до того, як вона «узакониться» (ніби від цього комусь стає легше).

А я вам скажу: чоловіка (дружину) не обирають, так само, як не вибирають батьків. Тому що потім, ха, потім, після шлюбу, починається найцікавіше. Самий «жир», як каже молодь, котра користується сленгом.

Адже в парі рано чи дуже рано хтось починає тягнути ковдру на себе. Якщо обидва посягають на роль лідера – такий шлюб протримається не довго, хіба що в когось буде клепка зупинитися в цій невдячній справі. А якщо лише один прагне диктувати, то інший стане рабом, жертвою, хлопчиком (дівчинкою) для побиття, часом у буквальному значенні цього слова.

Рабство безрозмірне, як панчохи, виготовлені на житомирській фабриці.

Ви відмовитеся від спілкування із друзями, поїздок до рідних, переписки зі знайомими в соцмережах, але цього буде замало. Врешті-решт кат задушить вас та водночас захлеснеться у власній ненависті.

Він обгорне свою вас зневагою, холодною та сирою. Ваші сльози – то лише вода для зняття макіяжу. Вони – тимчасове садомазохістське полегшення.

Мої знайомі-розлученки зізнаються, що після розриву стосунків почувалися так, мовби з них знято кайдани. Вони вдихали повітря свободи і дивувалися, чому настільки довго зволікали із повторним візитом до РАГСу.

Проте мої знайомі-розлученки не хваляться своєю порожнечею, холодним ліжком, недовірою до чоловіків, агресією та тотальною зламаністю. Іще – настільки тяжко тягнути на собі роль годувальника, бо ж на руках – дитина (часом і не одна), а зарплата пересічного робітника-службовця в Україні нижча за плінтус, така, щоб працівник не здохнув із голоду та мав кошти на проїзд до місця заробітку на шкоринку хліба насущного.

Я бачила чимало таких, які вдало повторно одружилися (вийшли заміж). Звісно, їхні «скелети» у спеціалізованих склепах, «на людях» вони всі без винятку намагаються тримати обличчя в стані тонізуючої посмішки (все ніяк не можу цьому навчитися і моє лице часто сумно розхлябується) та приховати свою підспудну, нутряну самотність.

А ще більше помічала нещасних одиноких персон, які з якоюсь збоченою насолодою ділилися, при яких обставинах розлучилися зі своєю половиною і стали «однобокими».

Тому що розлучення не звільняє. Воно ще більше ув’язнює в жорстоких казематах суспільства самотніх.