Про ту жахливу трагедію 14 серпня 1941 року, коли у вогні заживо згоріли більше сотні людей з Кремно та сусідніх сіл Лугинського району, офіційно ще не згадували ніде.
У десятках історичних і краєзнавчих статей про Кремно, Кремнянський спиртовий, а пізніше крохмальний, завод, про Лугинський район у сорокові роки, зовсім не згадувалось про неї, ніби й не було її зовсім. Лише у пам’яті очевидців і нащадків її жертв ще живе та жахлива історія.
Сьогодні ми робимо першу спробу прорвати завісу мовчання щодо неї.
Ранок на Маковея, 14 серпня 1941-го року, для кремнянців, як і для всіх жителів колишнього СРСР, був тривожним. Із заходу насувалась фашистська навала, в небі час від часу з’являлись ворожі літаки з хрестами на крилах, які вже розбомбили розташований неподалік аеродром.
Представники влади з сім’ями вже евакуювались на схід, німецькі окупанти ще до Кремно не дійшли. Тривав короткий період воєнного безвладдя, чи міжвладдя, коли люди були залишені самі на себе, на самоорганізацію.
Покидаючи територію, радянська влада слідувала принципу «випаленої землі», знищуючи за собою, щоб не лишити окупантам, все – підприємства, запаси продовольства, палива та ін., які не можна було вивезти.
Потреби населення, яке залишалося на окупантів – з пісні слів не викинути – до уваги не брались. Підірвали і Кремнянський спиртовий завод. Тільки нижня частина стін виробничого приміщення, викладена з дикого каменю, уціліла. Вона й донині стоїть, доповнена до верха вже сучасною, післявоєнною цегляною кладкою.
Якимсь дивом уціліла тоді і цистерна зі спиртом. Але щоб такий стратегічний продукт не дістався ані фашистським окупантам, ані навіть працівникам заводу і жителям села, запопадливі начальники повідкривали крани і злили той спирт прямо на землю, на дно ями, у якій ті цистерни стояли.
Через якийсь час, коли начальство вже виїхало, найдопитливіші кремнянці залізли в ту яму і виявили, що земля не змогла відразу прийняти таку велику кількість спирту. І коли в ній викопати ямку, то в неї той спирт збігає, як ото вода в болоті.
Вже забруднений всякими мастилами, що були розлиті на землі, але придатний хоча б для ліків, натирання. Можливо його можна було очистити домашньою перегонкою. Кремнянці називали такий продукт «ганжа».
Ця новина швидко рознеслась по селу. Якраз напередодні Маковея, який тоді прийшовся на неділю. Серйозних робіт по господарству в таке подвійне свято робити не можна було. Тож багато кремнянців, та й жителів ближніх Путилович, Леонівки, Калинівки, Підостапів, Остапів, Новаків спробували вточити собі спирту з тої, просякнутої ним, землі.
У підвал під цистерною набилось більше сотні людей. Хтось із них, хто не міг і години витримати без цигарки, закурив. І чи то сірника непогашеного кинув на проспиртовану землю, чи то недопалок. І ним сотворив на тому клаптику святої і водночас грішної землі пекло.
Підвал був глибокий, вибратись із його можна було тільки по одній напівполаманій драбині. І було у тому підвалі більше сотні чоловіків і жінок. Крик і зойки, тиснява біля єдиної рятівної драбини, розлитий у цій метушні спирт, який підсилив вогонь. Більшість людей згоріли там заживо.
Рідні потім пізнавали їх по клаптиках одежі під руками, по завушницях чи вставлених зубах, когось поховали у братській могилі на кладовищі в Леонівці неопізнаним. А хто, геть обпалений і обпечений, зумів вибратися з пекельної ями ще живим, помирав потім у жахливих муках повільною смертю.
Пам’ять очевидців тих подій зберігає їх жахливі подробиці. Це важко читати. Важко писати і друкувати це. Але найважче було згадувати і розповідати про це очевидцям. І якщо вони це зробили – я не маю права не написати цього. Хтось із читачів завтра, або вже й сьогодні, зателефонує мені після цього і скаже: «Слухай, а ти не думаєш, що це вже ПЕРЕБОР?». І я відповім йому: «Так, думаю. Але як інакше пробити стіну мовчання про цю жахливу трагедію?».
Отже, спогади очевидців.
Іван Олександрович Сільковський: «Я тоді ще малим був.. Але добре пам’ятаю все. Пам’ятаю чоловіка геть обгорілого, зовсім без одежі, який біжить до залізничного переїзду на Новаки. Передня частина тіла і живіт геть обгоріли, стінка живота розірвалась, і з неї постійно вивалюються кишки.
Чоловік весь час намагається обгорілими пальцями підбирати ті кишки вже з землі, в піску, і запихати їх назад у живіт, постійно примовляючи: «Ох, Божечку, Божечку, що ж мені жінка скаже?».
По селу багатьох таких підбирали, хто в шоці ще відбіг від ями, дехто ще живий був -… Іван Олександрович замовк, запала довга важка пауза.
Пам’ятаю цього міцного і сильного чоловіка ще бригадиром місцевого радгоспу – енергійним, говірким і завжди веселим. Трохи незвично бачити його в такій тривалій і мовчазній задумі.
Нарешті, важко проковтнувши клубок в горлі, він продовжує: – Нє, спиртзавод, це канєшно харашо. В 30-х роках голод був по всіх навколишніх селах. А в Кремно і Леонівці голоду чого не було? У держави зерна на їжу для помираючих з голоду не було, а для спиртзаводу було!
А хто робив на спиртзаводі, хай як там не ганяли, все одно кілька жмень зерна вкрасти міг. В кишені, в чоботи, за пазуху. Та й начальство було своє, крізь пальці на це дивилось. Потім люди вдома те зерно витрушували і варили з нього кашу. Так і виживали».
Уляна Олександрівна Кучер: «Мою сестру привезли до хати вже геть спечену. Поклали на ліжко, накрили якоюсь рядюжкою. Біля неї двоє її малих дітей сидять. Плачуть.
Сестра опритомніла, глянула на своїх дітей: «Чого ви плачете, дітки, я ж жива. Ось трохи полежу, все одно сьогодні свято, нічого робити не можна, а завтра підемо разом пшеницю жати».
А яке жати, у неї руки і ноги обпалені до кістки, а обличчя спечене і жовте як шкурка на салі.
«А що це у мене з лицем, дайте-но мені дзеркало». Дали їй дзеркало. Подивилась вона у дзеркало і нарешті все зрозуміла: «Ох, Боже, це ж мені теж кінець прийшов. Простіть мене, діти. Прощай, білий світе».
Ганна Михайлівна Мельничук: «Біля аеродрому тоді ще незібрана пшениця залишилась, і дехто пішов ту пшеницю жати. Їм кажуть – сьогодні ж свято, гріх жати, краще пішли по ганжу, тобто спирт. Хто не послухався – остався живий…».
Сергій Григорович Трохимчук: «З Леонівки тоді найбільш людей згоріло. Їх звозили на кладовище, обгорілих, як головешки. Казали, що хтось вилив у чан зі спиртом денатурат і відходи, щоб його не можна було пити, і пропонував так і залишити в чані, хай бере хто хоче.
Але якомусь придурку прийшло до голови злити його в землю. Може, якби залишили в чані, то й не було б такого горя…».
За одними даними тоді заживо згоріло 92 людини, за іншими – 117. Можливо, 92 людини померли відразу, в день трагедії, а решта 25 – згодом, через кілька днів, в жахливих муках.
Кілька статей читав про Кремнянський завод, його славну історію, про вироблені ним тонни і декалітри. Але про трагедію на Маковея 1941-го в них ані слова.
Чому? Уявімо ситуацію того часу: Чоловіків забрали на війну. Залишились переважно жінки і діти. Наближалась окупація і страшна невідомість – що з нами буде?
Пішли за спиртом і загинули дорослі, ті, на кого залишились сім’ї, малі діти, старі й немічні батьки. Який жах пережили після цього діти і ті, хто залишився! Як потім пережили вони – жахливі похорони рідних, війну і окупацію?
Ця трагедія потребує детальнішого дослідження. Збереження спогадів очевидців, які живуть з нами. Ще живуть… Об’єднання цих спогадів у збірник, віддрукований хоча б на комп’ютерному принтері у кількох екземплярах – для школи, для бібліотеки, для музею. Бо це наша історія. Така як є, не прикрашена, і не споганена. Сьогодні ще можна скласти повний список усіх жертв трагедії, і це слід зробити обов’язково!
Вона і сьогодні впливає, не може не впливати, на життя Кремно, Леонівки та інших сіл.
На місці трагедії біля будівлі крохмального заводу має стояти скромний обеліск, огороджений низеньким металевим парканчиком, куди могли б покласти квіти пам’яті ті, кому є кого пом’янути.
Можливо, з повним списком усіх жертв трагедії – частина з них поховані не в братській могилі, і там це зробити складніше. А на братській могилі на леонівському кладовищі, яку з односельцями доглядає працівниця сільради Катерина Бовсунюк, теж має стояти відповідний пам’ятник.
Це потрібно нам, живим. Кажуть, що це потрібно і тим, хто у муках загинув тоді – щоб упокоїлись нарешті їхні душі. І зробити це мають місцеві громади. Бажано, не без участі місцевої влади і школи. Цією публікацією вносимо свій перший вклад у святу справу. Про владу вищого рівня змовчу…
Чому це не зроблено до цього часу? Не претендуючи на істину в останній інстанції, спробую розставити в цій історії свої суб’єктивні морально-етичні акценти. Бо саме їх вважають фундаментом стіни мовчання, якою закриті від людей події 14 серпня 1941 року у Кремно.
Кажуть, трагедія замовчувалась, бо її жертви пішли красти. Але яке в біса «красти», коли вони пішли підбирати, доганяти те, що вже втрачено назавжди, вилито якимсь самодуром-начальником у землю?
Кажуть, ці люди пішли за продуктом, м’яко кажучи, не першої необхідності. Вибачте, але й не останньої! Тоді стільки не пили, як зараз – це загальновідомо. Цукор у горілку ніхто б не додумався тоді переганяти, гнали «житньовку», і то в дуже обмеженій кількості, яку якщо й пили, то дуже рідко і мало.
Навіть весілля нерідко відбували одним п’ятериком (5 пляшок) горілки і однією скляною гранчастою стопкою, яка обходила всіх гостей не більше трьох раз.
На похоронах пили лише один раз – за упокій душі. Медицини особливої, аптек на селі практично не було. Попитайте, хто жив у ті часи, які основні ліки від хвороб були у селян тоді. Відповідь буде – сеча і горілка. Перша – для зовнішніх примочок і компресів (між іншим, помагає і сьогодні, уринотерапією по-сучасному називається). Друга – також для компресів, а ще для настоянок лікарських – коренів стародуба, калгану, березових бруньок, тощо, які зварені на воді не такі помічні.
Люди пішли за продуктом, на ті часи життєво необхідним! Хоча яка в холеру різниця, за чим вони пішли? Треба було, той пішли, при чому тут «за чим», нещастя звалилось на них безвинних!
Вважаю, найперше трагедія замовчувалась тому, що вона явно показала антинародний по своїй суті характер тодішньої влади. Яка скоріше добро тупо в землю зіллє, ніж віддасть його людям.
Саме цей вчинок влади і змусив людей спускатися в яму і рити землю. Кремнянська трагедія спричинена владою майже так само, як і Голодомор. І замовчувалась з тих же причин. А якась роззява підпалила все те не зі зла, просто з необережності, хай і жахливої за своїми наслідками.
Чорнобиль також зірвали необережні роззяви, але ж його жертв ми вшановуємо!
Історія нашої держави виключно політизована, пам’ять про її трагедії також. Потрібно було політикам показати злочинність німецьких окупантів – вони й дали команду широко висвітлити факти спалення ними наших сіл і їх жителів. Так, всім нам це також потрібно.
Згодом іншим політикам стало потрібно показати злочинність влади комуністичної. І вони дали команду широко висвітлити Голодомор. Так, і це потрібно всім нам.
Кремнянська трагедія не давала відчутних політичних дивідендів жодним столичним політикам різних кольорів. Тому їх вона і не цікавила, і команди на її висвітлення вони не дали. А місцеві політики своєї думки і позиції не мали ніколи.
Але це святий обов’язок для нас – зберегти пам’ять про неї.
Автор висловлює вдячність за ініціативу і сприяння у підготовці цього матеріалу Івану Русецькому, землевпоряднику Кремнянської сільської ради, депутату Лугинської районної ради.