В дітях Бичківської школи відчувалась неабияка антисемітська підготовка.
Приїжджаю зимового ранку до школи. Вчителів ще немає, учнів теж не видно. Заходжу в учительську, вмощуюсь, збираючись задрімати. Під дверима шепіт:
— Хтось із вчителів є?
— Є.
— Хто?
— Жид.
Я вийшов з учительської і, вслід за стрімким тупотом дитячих ніг, зайшов у восьмий клас, в якому за партою вже сидів захеканий Василь, щосили удаючи з себе невинну овечку, яка тихо дрімає.
— Як справи, Василю? — ласкаво поцікавився я (школа швидко робила мене єзуїтом).
– Нічого… — підозріло зиркнувши на мене, бовкнув Василь.
– Молодець! — сказав я, наступаючи йому на ногу. Василь завив.
– За що — знаєш?
– Знаю! — з біблійною простотою відповів він.
Варто було нам поїхати на збирання льону, як на все поле зразу ж чулося:
— Жи-и-д! — і з копиці то виглядала, то зникала голова Богдана.
Катя Василенко, зустрівши мене на перерві, починала мелодійно наспівувати:
— Зід! Зід! — вона вважала, що помінявши «ж» на «з», витримує якусь норму і гарантує собі безпеку. Діти — великі формалісти, коли їм це вигідно.
Навіть Сергій — двієчник з восьмого класу, для якого трійка була за щастя, — отримавши у мене три бали за чверть, сумно і мужньо сказав:
— Жид є жид! — і вигляд у нього був такий, неначе він все життя промучився з жидами, між тим як він їх, окрім мене, й у очі не бачив.
Микола, цей божий бич школи, чомусь не вживав слова «жид» — його йому заміняло невідомо де почуте «нацмен». Подумати тільки — сільський трієчник, пеньок, який не знав жодної кавказької столиці, постійно і з глибоким внутрішнім наповненням вживав слово «нацмен». Я був вражений такою підкованістю в національному питанні при повному невігластві в усьому іншому.
Остаточно я очманів, коли на подвір’ї школи трирічний малюк пробелькотів мені:
— Зидоцьок ти! Зидоцьок!
Поступово у мене склалося враження, що «папка», «мама» і «жид» — три перших слова, які опановує українська сільська дитина. Все ж я не був надто цим засмучений, оскільки справжнього антисемітизму в дітях не було, за винятком Стьопи, Миколи і Богдана. Втім, і їхній антисемітизм був поки що лише продовженням природних садистських якостей.
Що ж до дорослих, то мої відносини з ними складались якось аж неправдоподібно добре. Євреї, як відомо, в селах не водяться, отож вчителі і колгоспники села Бички зустріли мене з тим колосальним інтересом, який супроводжує будь-яку особу моєї національності, що невідомо як залетіла в село — думаю, що вчителювання «єврейчика» назавжди увійшло в історію Бичків, а, можливо, і в тамтешні легенди і сказання.
Пам’ятаю, як я збирався на перший дзвінок. Виявилось, що старі туфлі вже не годяться для визначних дат, а нові немилосердно тиснуть. Я взуваю старі туфлі, а нові кладу в портфель. Автобус під’їжджає до школи. Знімаю старі туфлі і, скриплячи зубами, взуваю нові.
В автобусі зі мною їхала вчителька з Бичків, яка і так всю дорогу їла мене очима, а тут прямо-таки блискавка спалахнула під її окулярами. Пояснення цьому я не знайшов, але через півгодини, проходячи повз вчительську, почув схвильований голос моєї попутниці:
— Що то значить єврей! До самої школи їхав у старих туфлях, а тільки наприкінці одягає нові і йде.
— Економна нація! — піддакнув бас географа.
— О-о!!! Ну ви що — єврейчики! — прокудкудакав жіночий голос.
Я чекав загальноприйнятого «Ну, жиди! Я б усіх їх…!».
Але цього не сталося: українці — нація естетів і не люблять різких, дисгармонійних переходів.
Сільський українець з дитинства знайомиться з екзотичними легендами про євреїв і все життя не може розібратись, де правда, а де вигадка. Цікавість дорослих бичківців була неймовірною.
— Знаєте… я хтіла вас спитати… Ну… ви тільки не ображайтесь… Ну-у… люди мають різні національності… То у вас теж є своя нація… я не знаю, як це сказать… я дуже добре ставлюсь до вашої нації…
– Дякую, — відповідав я. — Цю націю можете називати «євреї».
— От-от, — вигукувала співрозмовниця, глибоко вражена моєю відвертістю. — Ви не ображаєтесь на це слово, а кажуть, що багато хто з вашої нації ображається…
— Ображаються на слово «жид» — повчав я, відчуваючи генетичну втому від цієї багатовікової бесіди євреїв з аборигенами всіх країн світу.
— От-от! — скрикувала співрозмовниця, неначе чула це слово вперше. — А ви не знаєте, чому ваші ображаються на це слово?
Безкінечну кількість разів я чув історію про те, як мій черговий співрозмовник «лежав у лікарні з євреєм — і нічого! — це була хороша спокійна людина».
Деякі сільські українці, які попрацювали в містах і спілкувались з одним-двома євреями, говорили мені:
— Я краще буду мати діло з єврейчиком, ніж з мужиком!
Також я часто чув підбадьорливе:
— Ну, їй богу, ви зовсім не схожий!
А найбільш відвертим звертанням порадував мене один механізатор. Зустрівшись зі мною в черзі біля гастроному, він декілька хвилин із захопленням і якимось жахом дивився на мене, потім підійшов ближче і видихнув:
— Я чув, що ви – єврейчик, або, якщо вам так приятніше,- жидок!