Частина друга
Сексуальні міфи мого дитинства… Вас – море, безкрайнє море — варто тільки почати згадувати, як ви насуваєтесь, наче дев’ятий вал.
Я дізнався про існування статевого життя неймовірно пізно — в п’ятому класі. Думаю, що таке можливе тільки у відірваній від живої природи єврейській сім’ї. А, між тим, у ці роки в моїй душі вже жило високе кохання — настільки високе, що, думаю, навіть Петрарка… та що Петрарка! — він, можливо, просто використовував кохання для віршів, я ж любив цю Люду В. до безумства — я й досі не відійшов.
І ось живу я, неначе Адам в Едемському саду, і несподівано в моїй душі зароджується неприємна підозра: однолітки про щось терендять, але про що — уявлення не маю. Невдовзі, в піонерському таборі хлопець, молодший за мене на рік, говорить: «Ох, як я хочу…» — і знову повторює це незрозуміле слово. Я перепитую.
— Що?! Ти не знаєш?!!
І він розкриває мені очі і я відчуваю,що все це – правда. Він говорить про звірів, комах, пташок… Я безпомічно стою в палаючому від сорому піонерському галстуку, мене мучить сором і біль за дорослих, за дітей, за тварин, за своїх батьків — ось таких… Я помічаю, що молодшого хлопця зовсім не хвилює ця проблема — він сприймає все мужньо і грубо.
— Всі… — і горобці… , і качки …і кози… То треба вже й нам трохи …!
Я відчуваю підозрілу піднесеність і жіночність своєї натури. Щось в мені надломилось і не зцілиться більше ніколи.
Але все зцілюється надзвичайно швидко, і нове знання навіть додає життєрадісності і мрій. І ось весна, шостий клас, нам дванадцять років, ми оточені сенсаційними сексуальними новинами. Щодня прибігає якийсь хлопець-експерт з класу сьомого-восьмого і розповідає щось, від чого тремтять, від чого завмирають наші збуджені маленькі серця.
— Як ти думаєш, баби хочуть?
— Нє.
— Козел, як не знаєш. От ти чув, як вони часом пищать?! Це вони нам намєкають, що хочуть! А ти, навєрно, ні разу ще не..
— Я не …?!! Я…!
— Точно? А ти знаєш, що у тих, хто занімається онанізмом, на руках росте волосся? Ага-га, подивився на руки — значить, занімаєшся онанізмом.
Звичайно, ми займаємось онанізмом — це наша найжахливіша таємниця.
Побороти онанізм було неможливо, хоча ми, радянські діти, чекали від нього смертельних хвороб, імпотенції, безпліддя. В шостому класі мені потрапила до рук невелика просвітницька книжечка — називалась вона, здається, «Хлопчик, юнак, чоловік». Я прочитав її одним духом, і вирок підручника був суворим, але справедливим.
«Онанізмом займаються, як правило, безвільні юнаки і підлітки. Вони бояться, що не зможуть мати дітей… замикаються в собі, бояться захворіти… відриваються від колективу, погано вчаться».
Яка пронизливо точна думка, неначе хтось бачить мене наскрізь! Так, так — безвільний підліток, який поступово відривається від колективу… Та я взагалі байдужий до колективу! Вчусь начебто добре, але вже почав гірше… А чому ж не сказано, буду я безплідним чи ні?! Та й так ясно…
«Щоб подолати онанізм, потрібно відволіктись, зайнятись спортом, пограти в шахи…»
Тут я з підручником був незгодний. Я був чемпіоном школи з шахів, але займався онанізмом не менше тих, хто не відрізняв ферзя від короля. Мудра гра ніколи не могла відволікти мене від рукоблудства.
І все ж, хоча ми впевнені, що онанізм прирікає нас на безпліддя і смертельні хвороби, нам дванадцять років і ми вміємо якось забувати про всі біди на світі і радіти життю.
Міф, який царює сьогодні, називається «Возбудітєль». Так, виявляється, існує така неймовірна річ, як возбудітєль, причому використовується він виключно для коней. Якщо кінь приймає цей возбудітєль, то кидається на кобилу і не злазить з неї день. А якщо не наздожене кобилу, то здихає. Розводиться возбудітель так: одна таблетка на два мішки вівса.
Як вам це подобається? Мене надзвичайно вразила неймовірна сила возбудітєля — одна таблетка на два мішки вівса. І як це її розводять вівсом?
Коли вам дванадцять років чудеса завжди поруч. Абсолютний авторитет школи у всіх сексуальних справах Гриша Криворучко наступного дня приносить в школу — що б ви думали? — возбудітєль.
Чому Гриша — абсолютний «сексуальний авторитет»? Тому що його матір — акушерка, а це для школяра тих часів щось більш сексуальне, табуйоване і непристойне, ніж для нинішніх учнів — власниця публічного будинку.
І ось вражаюча мить — перед нами виростає Гриша, виймає великі білі таблетки і говорить просто і весело: «Це — возбудітєль».
Захват в мені поєднується з національною обережністю — я відмовляюсь не тільки спробувати возбудітєль, але й взяти його в руки. Якщо кінь, з’ївши таку таблетку з двома мішками вівса, здихає або дуріє, то що буде зі мною після того, як найменша порошина проникне в незахищений єврейський організм? Менш обережні і вдумливі українці беруть в руки таблетки, роздивляються їх, обнюхують, але не приймають. Тобто самі-то не приймають, а мчать в їдальню — підкинути дівчатам у суп чи кашу. Саша Сівченко підкидає, дівчата це помічають, піднімають крик і возбудітєля не їдять. На наступній перерві невдовлений результатом Сівченко підкидає возбудітель у шкільний бачок з водою. Дівчата п’ють воду. Я тремчу — справа пахне вбивством, але ж не можу я піти до вчителя і сказати: «В бачку – возбудітель». Я заглядаю в бачок: таблетка не розчинилась, дівчата, можливо, залишаться живі, але, напевно, будуть ґвалтувати нас.
Ми впиваємося в дівчат. Оля Сокирко напивається води з бачка, сміється і бризкає на нас водою.
— Вона вже починає! — мрійно шепоче Сівченко.
Набризкавшись, Оля іде в клас.
Ми знову підходимо до бачка. Не розчинилась, слабо подіяло.
Зненацька з’являється хлопець на прізвисько Оглобля — завжди голодний і не схильний до роздумів. Підступний Криворучко пропонує йому «конфєток». Оглобля жадібно ковтає п’ять чи шість таблеток.
Я добре знаю математику і тепер твердо впевнений, що Оглобля — мрець, тим більше, що він не закусив ці шість таблеток дванадцятьма мішками вівса. Неясно тільки, що він викине перед смертю. Гриша Криворучко ласкаво плеще Оглоблю по плечу і по-дружньому повідомляє: «Це — возбудітєль». Дзвонить дзвінок, і ми йдемо на урок. Через дві хвилини весь клас знає, що Оглобля прийняв возбудітєль.
Насувається всесвітній скандал, бо опиратись дії возбудітєля — не в людських силах. Оглобля сидить червоний, як буряк, весь клас дивиться на нього, він же чомусь безперервно перекидає ногу на ногу. Вчителька пильно вдивляється в Оглоблю і, зненацька, без пояснень виганяє його з класу. Ми бачимо Оглоблю у вікні: він мчить, неначе кінь, чи то здихати, чи то шукати собі дівчину — бог знає…
Через декілька днів Гриша Криворучко зізнався, що то були аскорбінки.