Його ім’я Тарас. Ми зустрілись пізно ввечері десь під Артемівськом. Він танкіст.
Ми привезли їм харчі, амуніцію, техніку. Виїхати назад засвітла нам не вдалось тому лишились ночувати. Втомлені за 17 годин дороги ми всі просто сиділи і слухали, кожен біля своїх знайомих, друзів, а у моєму випадку незнайомих людей. А хлопці просто розповідали. Іноді сміялись, так немов те що вони розповідали звичні та буденні для всіх речі.
Я напишу три історії, які мені розповів Тарас.
Сигарети.
Ми стояли на блок-посту на трасі на Горлівку. Їде бус і видно, що у вікнах картопля. Я зупиняю, виходить водій і починаю розпитувати: хто, куди, що везе, кому везе?
Ну мужик каже, що картопля. Дивлюсь виглядає картонний ящик. Запитую, що це? Водій починає м’ятись. Кажу вигружай.
Короче декілька картонних коробок та мішків із сигаретами. LD, LM, Marlboro, і ще там куча всякого.
Зразу кажу мужику: «Ти попав! Контрабанда «сєпарам». Ми їм сигарети, а вони нам снаряди! Да?»
Викликаю по рації командира: «Що робить?». Сказав роздати хлопцям. Вони як позбігались, рукі тягнуть пачки, блоки, хто вже сумку вхопив. Я собі давати тягнуть блок LD, блок LM та ще й блок Marlboro.
Правда сигарети так собі. Коли були там курили і не таке. Добре хоч взагалі є що курить.
Степанівка.
Ми стояли у Степанівці. Нас крили з усіх сторін з усього, що було у «сєпарів» та росіян. Ми сиділи у підвалах 24 години на добу. Це був серпень минулого року.
Ми три дні сиділи без води, без сигарет, без життя. Я сидів в окопі і дивився на своїх хлопців, які збирали недопалки та курили їх із щасливими обличчями.
Я сказав собі: «Ні я до такого ще не дожився! Я брати їх не буду»
На третій день пекла я сказав: «Та ну їх!»
Це буда смола, справжня смола. Ті хто недопалив і викинув «бичок», мене просто врятував. Я назбирав недопалків скрутив сигарету і мало не задушився.
А коли траплялись перерви між обстрілами, я прибігав до криниці у селі, мочив одяг та одразу одягав його. Це була така «стірка» в мене, а берци взагалі зняв за три тижні після початку боїв. Ноги помити неможна, носків поміняти нема. То для чого їх знімати?
У нас не було нічого крім життя та зброї, але ми вийшли із села, якого тепер не існує.
Ми вийшли звідти на зло всім. Ми вийшли живі.
Зарплата.
Я підійшов до банкомату і почав знімати гроші. Зарплату. Тридцять тисяч гривень. Але цей клятий банкомати видавав не по 500 гривень а по 100 гривень. Ти уявляєш 30 тисяч по 100 гривень?
Знімав за раз по 4 тисячі. Запихав гроші у всі кармани, а те що залишилось обмотав папером і тримав у руці. Такий чималий «пакован».
Я оглядався як злодій. І одразу пішов їх тратить. Купив «м’який» куточок за 10 тисяч. Вже «пакован» став менше. Потім купив там на будівництво додому, вікна, і залишив 5 тисяч на картці.
В мене є дівчина, хочу женитись, але зараз не спішу. З таким «замісом» я не хочу зараз. Мало що може відбутись.
Я не знайшовся, що розповісти йому у відповідь. Я не міг повірити, що це мені розповідає хлопчина в свої 22 роки. Я просто сидів та слухав, запам’ятовував.
Дмитро Клименко, журналіст.