Навчитися жити без нього. Як подолати депресію після втрати коханої людини?
Минуло майже два роки, відколи чоловік Альони Залізко Олександр загинув на війні.
Військовослужбовець 54 окремої механізованої бригади поліг в бою за кілька днів до демобілізації в селі Луганське Донецької області.
Це було його останнє нічне чергування. 23 квітня 2016 року російська диверсійна група «накрила» Олександра разом із двома іншими побратимами. Тим часом вдома чоловіка і тата чекали троє: дружина та діти.
«22 квітня в 10 вечора ми востаннє розмовляли. Він йшов на чергування, заступив на пост. 23 квітня о 10 ранку мені подзвонили з військової частини, що загинув о 6.20 зранку. Він мав повернутися додому 26 квітня разом з усіма іншими хлопцями. Але живий не повернувся».
«У нас в Житомирі є такі дівчата, в яких немає дітей. Їх чоловіки також загинули. Їм важко. У мене є діти – це моя радість і опора»
Перші місяці Альоні було дуже складно. Жінка увесь час шукала, чим себе зайняти, адже хвилини тиші перетворювалися у нестерпні години роздумів про несправедливість долі та оплакування чоловіка. Рятували діти. Донька Аріна та син Єгор.
«У нас в Житомирі є такі дівчата, в яких немає дітей. Їх чоловіки також загинули, а дітей немає. Вони самі в квартирі, то їм важко. У мене є діти – це моя радість і опора. Не уявляю, що б я без них робила. Сашка (Олександр Залізко – ред.) якийсь час не хотів дітей. Ми навіть посварилися через це, на Новий Рік. А потім різко захотів. Дуже хотів доньку, але народився син. Але потім з’явилася і донька. В 2014 році він хотів піти добровольцем, але я відмовила його, бо доньці було 2 місяці всього. В той час багато знайомих, друзів пішли на війну. Він теж хотів, думав що там на пару днів. Він мене послухав, але сказав, як тільки прийде повістка – я піду, тоді навіть можеш мене не вмовляти, я точно піду. Через рік повістка прийшла. Йому сказали на роботі, що прийшла повістка у воєнкомат, він навіть відпросився з роботи, щоб піти забрати повістку, комісію пішов проходити. Не ховався, я зараз думаю, може б краще ховався – був би живий».
Одного разу старшокласник пожав руку Єгору за те, що його тато захищав Україну. Єгор відчув себе сином Героя
8 річний син Єгор гордиться своїм татом, але трошки соромиться публічності в школі.
Хлопчик вчиться у тому самому 24-му Житомирському ліцеї, який колись закінчив його батько. На фасаді школи нині знаходиться меморіальна дошка Олександрові Залізку. Одного разу старшокласник пожав руку Єгору за те, що його тато захищав Україну.
Цей випадок розчулив хлопчика і додав впевненості, він відчув себе сином Героя.
«Діти усвідомлюють, що тата вже немає. Аріна (зараз дівчинці 4 роки – ред.) каже, що папа помер. Але іноді питає: а коли папа прийде? Вони розуміють, але бувають моменти, коли діти ставлять такі питання. Єгор якось питав: а чого ви папу ще не вилічили? Каже, що хоче щоб у нас було як раніше – справжня сім’я. Це коли є і папа, і мама. Особливо, коли в школі на якомусь предметі кажуть намалювати чи розповісти про сім’ю, то він замислюється, робиться сумним»
Пройшов місяць після похорону. У сина в садочку був випуск. Я не планувала туди йти. Але мені вихователі категорично наказали – ти йдеш!
Діти, а ще спілкування із такими ж вдовами, як і сама, допомогло Альоні не впадати в депресивний стан. Альона згадує перший місяць після загибелі чоловіка, як найбільш затяжний та складний. Стан жінки почав поступово покращуватися, відколи вона почала зустрічатися із дружинами загиблих військовослужбовців.
«Мені подзвонила перша Оля Литвин – це якраз було 40 днів по Сашці. Вона теж втратила чоловіка Вадима Антонова на війні, але офіційно вони були розлучені, в неї дитина залишилася. Він один із перших загинув. Вона подзвонила, я не знала хто вона, я сиділа в якомусь трансі. Я не знаю, де вона взяла номер телефону, може в міській раді. Подзвонила, запропонувала через кілька днів зустрітися. Хто вона, що вона, я не знала, я навіть не думала, що вона вдова. Зустрілися, познайомилися, почали спілкуватися. Не можна закриватися вдома, так буде легше – казала Оля. Якщо просто сидиш на вихідні вдома сам, навіть зараз, коли пройшло вже два роки, не знаєш, чим себе зайняти, починаєш себе накручувати, думки різні в голову лізуть. А коли зустрічаєшся з кимось – то переключаєшся. Якби не діти, то взагалі можна було б збожеволіти. Дома сидіти точно не треба. Мене перший час після загибелі підтримували подруги, знайомі, родичі, по пару разів на день дзвонили, хотіли відволікти. Пройшов місяць після похорона, в мене був випуск у сина в садочку, я не планувала туди йти. Але мені вихователі категорично наказали – ти йдеш, будеш сидіти, але ти все одно йдеш. Вони танцювали, а я сиділа. Але якби не пішла, то сиділа б вдома і себе накручувала»
Дружина загиблого Олександра Залізка згадує, як розвіятися і їй, і дітям допомогла поїздка в оздоровчо-рекреаційний комплекс «Косино» на Закарпатті.
«Влітку дружини загиблих та волонтери мені запропонували поїхати на термальні води в Косино. На той момент пройшло тільки три місяці, я була в такому важкому стані, але вони мене вмовили поїхати. Якби вдома сиділа, то на мозги б добре давило».
Мені тренер сказав віджиматися від підлоги, а я кажу, що останній раз віджималася ще в школі.
Альона каже, що любить пізнавати щось нове, аби лише не сидіти на місці. Зовсім нещодавно записалася в спортзал, там займається на тренажерах.
«Я на тренування ходжу з Вікою (Вікторія Ступак – вдова військовослужбовця Віталія Ступака – ред.). Зараз дуже-дуже все тіло болить після навантажень. Ми питали в тренера, чи всі так знущаються над новачками? Перший раз, коли я прийшла, мені тренер сказав віджиматися від підлоги, а я кажу, що останній раз віджималася ще в школі, для цього ж треба ж якась підготовка. Я кажу, що не відіжмусь. Тренер каже: давай 10 разів, я думала не зможу віджатися, але змогла зробити вправу аж 12 разів. Сама була в шоці. Вчора було тільки 4-те заняття. Тренер каже – будемо підтягуватися, правда не прямо, а під нахилом. Я кажу віджатися віджалася, але підтягуватися геть пробувати не буду, це не реально. Але спробувала – і 15 разів підтягнулася. Ще люди з мене будуть!», – сміється Альона.
Розповідаючи про заняття в спортзалі, Альона зупиняється біля стелажа. Це куточок пам’яті її чоловіка: фотографія Олександра, орден «За мужність» ІІІ ступеня та Подяка родині Героя.
Альона в’яже крючком з пряжі старих речей. В основному для своїх діток – Єгора та Аріни. Іноді робить теплі подарунки найближчим родичам
З-поміж спогадів про чоловіка, Альона розповіла про одне із найулюбленіших занять вдома – в’язання, яке допомагає урізноманітнити сірі будні. Коли жінка має вільний час, в’яже крючком. Пряжу в основному не купує, а використовує її зі старих речей.
Альона показує костюмчик доньки та шапочку сина з пряжі старого светра. В основному в’яже для своїх діток – Єгора та Аріни, іноді робить теплі подарунки найближчим родичам. В’язання крючком допомагає зосередитись і заспокоїтися, каже Альона. А нещодавно Альона спробувала і себе в ролі художниці та гончара. Така можливість реалізувалася в рамках проекту «Відновлення ресурсних станів жінок, які постраждали внаслідок збройного конфлікту методами арт-терапії”.
Там Альона працювала із фарбою, пастеллю та глиною, а також спілкувалася, давала та слухала поради таким же, як вона, жінкам. Жінкам, родини яких відчули російсько-українську війну.
«Цього разу ми малювали малюнки, уявляли річку і ліс. Також ліпили. Раніше я брала участь в інших заходах. Ми вчилися варити мило та робити ляльку-мотанку. Все це мені настрій підіймає»
Психологи схвалюють заняття творчістю та пізнання чогось нового для тих, хто пережив втрату коханої людини.
Психолог Наталія Харитонова час від часу консультує вдів військовослужбовців.
Спеціаліст вважає, що для людей, які пережили втрату коханої людини, корисно займатися творчістю та пізнавати щось нове. Поступове повернення до повноцінного життя називає обов’язком та звертає увагу на емоційний стан жінок.
«Емоції, які у виникають від втрати, не мають ні початку, ні кінця. Немає “правильних” чи “не правильних” емоцій. Бо емоції є базовими і універсальними регуляторами нашого життя. Важливо зрозуміти: якою б не була емоція, вона є адекватною і прийнятною до такої складної ситуації. Але з часом біль стихає, прийняття відбувається поступово. Втрата близької людини – це незворотня зміна в житті, адже вагома частина життя дружини стала порожньою. Жінка не готова до таких відчуттів. А ще більше. вона опиняється в ситуації, коли не розуміє що з нею відбувається і відповідно не може свідомо вибудовувати алгоритм подальшого життя. На допомогу можуть прийти заняття улюбленою справою, можливо це буде хоббі чи реалізацію своєї дитячої мрії. Це можуть бути зустрічі із друзями чи в творчих колективах. Допомагають також спільні справи із дитиною: відвідування спортивних секцій, клубів гуртків, поїздки на змагання та конкурси. Дієвим відновленням може стати піклування про інших, піклування про дружин, які отримали такій же досвід як вона сама»
Існує шість етапів переживання втрати: шок, заперечення, гострі переживання, сум (туга), змирення, адаптація.
Психолог Наталія Харитонова називає шість етапів переживання втрати: шок, заперечення, гострі переживання, сум (туга), змирення, адаптація.
«Важливо знати, що горювання – це не завжди лінійний процес. І проходження через ці стадії буде не завжди поетапним. Горювання може тривати до 3-х років»
Фраза “Я просто не знаю, що тобі сказати. Але я з тобою” – це ліпше, ніж банальне: “Мені шкода” – кажуть психологи.
Як підтримати вдову? Психолог має практичні рекомендації:
«Намагаючись підтримати вдову ми говоримо їй, що варто “взяти себе в руки”, “на все воля Божа», «тримайся, ти сильна» тощо – цим ми ще більше заглиблюємо людину в її стан. Такими словами ми радимо заперечуємо перебіг реальних емоцій. Це не допомагає, а навпаки, змушує людину почуватись винною за свої переживання. Найкраще допомагає щирість, ненав’язливість та прийняття того, що жінка має право на горювання. Ми не можемо прискорити ці процеси, тому маємо діяти коректно та виважено. Навіть якщо ви скажете: “Я просто не знаю, що тобі сказати. Але я з тобою” – це ліпше, ніж банальне: “Мені шкода”. Проста присутність поряд може бути більш цілющою, ніж тисячі слів і справ»
Дитина не буде щасливою, коли мама сама не щаслива. Відчуття щастя повинно стати безумовним.
Треба берегти таємниці, каже пані Наталія.
«Важливо щоб у жінки було своє, так зване «коло довіри». Це люди, які змогли б вислухати не перебиваючи, не втручаючись у розповіді, не радили б що і як зробити, а просто тихо і терпляче вислуховували. До «кола довіри» можуть входити і рідні і сторонні, і психологи, і товариші чоловіка. Ми маємо пам’ятати, коли до нас звернулась дружина загиблого і почала розмову, то все про що б вона не говорила, має бути лише між вами. Найголовніше, повернути дружині цінність свого життя. Пам’ятати, що їй варто жити далі задля дитини, ради тієї мрії, якої прагнув чоловік – миру та щастя своїй родині, для того щоб їх дитина виросла в любові. Для такого повноцінного життя вона повинна пам’ятати і про себе. Адже дитина не буде щасливою, коли мама сама не щаслива. Відчуття щастя повинно стати безумовним».
Часом обійтися без допомоги кваліфікованих спеціалістів не можливо. Тоді за справу беруться психологи. Вони допомагають відновити ресурси, подивитись на нове життя під іншим кутом зору і допомогти вибрати шлях нового повноцінного життя. Заради себе та своїх рідних.
Перелік організацій, які надають допомогу та підтримку родинам загиблих воїнів АТО:
1. Благодійний фонд “Компас Житомир”, психологічна та матеріальна допомога, Василь Поворознюк, 097 374 44 67
2. Громадська організація “Житомирська організація Союз Українок”, консультаційно-психологічна допомога, Олена Власенко, 068 219 45 00
3. Волонтерський психолого-реабілітаційний центр “Фенікс” для воїнів АТО та їх родин і переселенців, консультаційно-психологічна допомога, Оксана Трибун, 097 94 99 071, 096 400 28 87, 050 410 10 64, 063 487 96 09
4. Бердичівський Благодійний ФОНД “Оберіг-26”, відпочинок та реабілітація родин, які постраждали внаслідок війни на Сході України, Ірина Піскун, 097 250 87 11, 093 856 44 84
5. Свято-Михайлівський кафедральний собор, духовна підтримка, настоятель церкви отець Богдан Бойко, 067 251 87 20 81
6. Житомирський міський центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, м. Житомир, вул. Лесі Українки, 43-А, тел. (0412) 47-09-44, 47-09-43, 47-09-42.
Наталія Дехтієвська
Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади
